Неоязичництво - сукупність сучасних течій, що закликають до відновлення язичницьких уявлень, культів та обрядів.

Неоязичництво, чи нативізм (від лат. nativus — рідний, природний) — це реконструкція дохристиянських політеїстичних вірувань.
Неоязичництво – це релігія, сконструйована в основному в 70-і – 90-і роки на основі вірувань, пантеону божеств, символів, практик та інших елементів древніх релігій.

У західних (північно-американських) дослідженнях неоязичництво найчастіше кваліфікується як релігія (сектантський рух, релігійний напрямок), близький до сатанізму чи близький до нього.
Досить поширене змішування неоязичництва із сатанізмом і в християнських фундаменталістів. Неоязичництво, з одного боку, визнається рухом самостійним, але, з іншого боку, що має загальні формальні ознаки і точки дотику із сатанізмом. 
Узагалі, у західних дослідженнях класифікація релігійних культів дуже нечітка і навіть хаотична, що, ймовірно, обумовлено об'єктивною причиною: немає критеріїв оцінки релігійних об'єднань ні з формальної, ні зі змістовної точок зору.
Дехто схильний сатанізм включати в число язичницьких груп. Велика частина неоязичників заперечує зв'язок із сатанізмом з тієї причини, що сатаністи не визнають існування божеств, їхня релігія егоцентрична і вони нерідко практикують чорну (приносячу шкоду) магію.
Неоязичники ж звичайно вірять у Богиню (богинь) і Бога (богів), велику частину їхніх ритуалів складає зцілювальна практика, і їм особливо заборонено відправляти чорну магію.
Найпоширеніша думка говорить, що неоязичники – не більш ніж самостійні групи віруючих.
Говорячи про слов'янське неоязичництво, то слов'янський нативізм (чи неоязичництво) — це реконструкція дохристиянських язичницьких вірувань древніх слов'ян, повернення до боговшанування Перуна, Велеса, Макоші та ін. на основі деяких історичних відомостей та власних уявлень із запозиченням з вчень і обрядів політеїстичних вірувань інших народів і окультизму.

Сучасні українські неоязичницькі утворення намагаються триматися осторонь від сатаністів та інших напіврелігійних містичних культів. Відрізняються вони і від “традиціоналістських” напіврелігійних зібранівок та “еруанців”.
По суті, неоязичництво утворилося на межі треш-руху, пізнього панку та різношерстої андеґраундських груп. Прикладом неоязичницького утворення є київський клуб “Відродження віри”, який виник 1994 року (лідери Ю.Данилович, А.Тарковенко та Р.Сирінський).
Основою світогляду членів клубу став “віталізм”, вчення про святість життя. Метою кожної людини є самореалізація, тому язичницький віталізм, притаманний первісним людям, на думку неоязичників, найбільш адекватний меті існування людства.


Віталізм, в їхньому розумінні, полягає у відкритому сприйнятті світу в усіх його виявах, оптимістичному ставленні до дійсності та отриманні насолоди від життя. Бог — це сутність усього сущого, розмита в світі та виявлена через Життя. Гаслом “Відродження віри” стала філософська теза Г. Сковороди: “Відкрити свою сутність та жити за нею — ось основа щастя”. Протягом 1994–1996 рр. клуб складав відчутну конкуренцію київським сатаністам. 
Спроби поширення синтетичного неоязичництва мали місце і в інших містах. Зокрема, відомо про створення напіврелігійного культу, в основі “прогрузок” якого лежала концепція К.Кастанеди.
На півдні України намагалися пропагувати свої ідеї прихильники культу, заснованого на поєднанні містики кельтів та слов’янської міфології. Були повідомлення про діяльність перенесеного на український ґрунт культу Вуду і т. ін. Ці течії та культи не мали популярності серед молоді і потонули в морі розмаїття неформальної молодіжної ініціативи.